07/10/2024
🕯️ Маємо пам'ятати Кожного, хто віддав найдорожче - Життя, аби над нашою країною засяяло сонце Перемоги...🇺🇦
Цьогорічні свята у багатьох родинах пройшли без рідних, які стояли на сторожі незалежності й цілісності України, боронили рідну землю від російських загарбників, відійшли у Вічність. Герої не вмирають...
Так і сім'ю Хомандяків з буковинського села Клішківці не оминуло велике горе... Їхній син, їхня кровинка, прикордонник Роман Михайлович Хомандяк загинув 28 грудня 2022 року внаслідок російської агресії в Ізюмському районі, Харківської обл. Йому назавжди 31 рік...
Роман Михайлович народився 22 червня 1991 року в місті Одеса. У 2000 році його батьки переїхали в Клішківці. Середню освіту здобув у Клішковецькій середній школі імені Леоніда Каденюка. Закінчив Чернівецький транспортний фаховий коледж. Далі – служив у лавах ЗСУ, під час чого підписав контракт з Державною прикордонною службою України.
Упродовж 9 років служив у м. Бориспіль в окремому контрольно-пропускному пункті "Київ''. У липні 2017 року Роман Хомандяк успішно пройшов етапи конкурсу проекту «Нове обличчя кордону», набравши 268 балів (N303 у рейтингу). І так в усьому, за що брався...
Коли розпочалось масштабне вторгнення Герой зі зброєю у руках зустрічав орду у лавах військової частини 2195, будучи вже головним сержантом.
Роман здобув дві вищі освіти, закінчив Львівський політехнічний інститут та Уманський педагогічний університет імені Павла Тичини за спеціальністю: "Історик, археолог".
Мріяв відкрити Україну світові, а віддав за неї життя... Сподівався досліджувати історичні пам’ятки та розвивати туризм, щоб Україна стала відома усьому світу. Тому і пішов її захищати від рашистів. Але йому не судилося втілити мрії…
Був сором'язливою та порядною людиною. Нікому не відмовляв у допомозі друзям, сусідам. Завжди щирий, привітний, ввічливий та усміхнений. Він був підтримкою для побратимів. Його життєвим кредо було:
"Не бійся, що не вийде, бійся, що не спробуєш...."
Роман дуже любив свою сім'ю: батька Михайла Петровича, матір Ніну Василівну та молодшого брата Сергія.
Родина завжди активно брала участь у волонтерському русі громади. Усі вони просили у Бога, щоб швидше закінчилася війна, щоб живим і здоровим повернуся їхній син, брат.
Та сталося жахливе, невимовне горе...
#воююча країна разом з Буковиною у глибокій жалобі схиляють голови перед світлою пам'яттю нашого захисника, воїна, прикордонника Романа Михайловича...
Нехай ніколи не в'януть квіти на могилі Романа, як символ вічної народної любові і скорботи...
Сторінка мами, Ніни Василівни, бринить невимовним розпачем та важким сумом:
"СИНОЧКУ...СИНУ... ЯНГОЛЕ ТИ НАШ...
Я не загинув! Лиш заснув на мить.
Душа вона безсмертна - не вмирає.
І більше мене нічого вже не болить,
Господь мені відкрив ворота раю.
Дивився він на мене й запитав:
- З війни прийшов?
А мав би ти ще жити... !
Бог, крила воїна мені подарував, щоб Україну
з неба боронити.
Я знову з побратимами,
в строю. Меч помсти у руках своїх тримаю.
За Україну в бій іду свою, вмираю, але
знову воскресаю!!!
Мамо, не плач і тату, брате
не зітхай. Що рік Новий вже з вами не зустріну...
Прийшла війна...Бориспіль... Київ... Чернігів... Донецьк..Дніпро... Харків..
Я скрізь там побував...
Я боронив свій край.
Всіх вас любив і рідну Україну!
У свої роки я помирати не хотів...
Скільки всього іще не встиг зробити...
Кудись, у вічність, назавжди летів.
- Ой, мамо, мамо, так хотілось жити...!!!
Світлина РОМАНА в світлиці, на столі...
Щодня за ним воскова свічка плаче...
Він сонечком усім був на землі, не вірим, що вже більше не побачим...
Все згадуєм, який маленьким був.
Хотів все встигнути, побачити і знати.
Світ пізнавав, все розумів і чув.
Здавалось, поспішав дорослим стати.
І вдома нам завжди допомагав.
Було, на нього меншого залишали.
Як старший брат відповідальність мав.
Друзі його за чесність поважали. Надійний, мужній, впертий, справедливий.
Мрії були, себе в житті шукав, а ми хотіли,
щоб він був щасливий.
Найстарший син...
Нам Бог його послав.
Він для нас, був наче дарунок неба.
Та довго жити Ромчику
не дав, рано його від нас забрав до себе.
Всі чекають його рідні, друзі й брат. І кожна
річ в домі його чекає.
Він ще не раз повернеться назад,
бо в серці має те, що не вмирає.
Прийшла війна і син наш знову став солдат.
За спинами чужими не ховався.
Тримав в руках, до болю автомат,
й дивитись смерті в очі не боявся.
Дзвонив додому, та не нарікав. Він не любив багато говорити.
Син Перемоги нашої чекав, щоб над кремлем свій прапор встановити.
Ховатися за інших не любив.
Подвиг його потрібно пам'ятати.
Чорніло небо... Ворог лютував... І люта смерть літала серед бою....
Він Героєм став. І Україні мав за честь служити.
Душа безсмертна - вічно буде жити!
Лишиться могила, у квітках...
Прапор ЛЮБОЇ УКРАЇНИ...
Біль...Сум...втрата любої дитини...
Приходить до рідних, братика
в снах, крильми так тихо-тихо обіймає.
Кара небесна він для ворогів.
Всі чорні орди перед ним безсилі.
За всіх і кожного, хто жити так хотів і за ким плаче мама на могилі.
Всі дні... наші спогади... в сльозах.
Нема ялинки і прикрас не діставали.
Цей біль не передати на словах...
Сина живим додому виглядали.
Син Героєм став.
Таких як він, люди не забувають.
Життя за волю, за народ віддав.
Слава тобі!
ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ!"
Із глибоким сумом сприйняли звістку всі, хто знав Романа. Його перша вчителька Валентина Никодимівна Мельник зазначила:
«Народження і смерть... Життя – це той проміжок між цими двома датами. Довге чи коротке, яскраве чи бідне, безтурботне чи важке... У кожного воно своє. Ми виховуємо дітей патріотами, щоб вони любили свою землю, свій край, своїх батьків.
Але я ніколи не могла подумати, що моїм учням доведеться зі зброєю в руках захищати право на існування нашої України. І ще важче усвідомлювати – віддавати життя у цій страшній несправедливій війні.
Маленький хлопчик з чорненькими, мов ґудзички, очима, веселий, щедрий, скромний, ввічливий, добрий... Став хоробрим воїном, нашим Героєм-захисником.
Ромчику, мій хлопчику, уже Небесний Ангеле, дякую за мужність, за героїзм, плачу і молюся... Земний уклін, батькам за виховання сина-Героя, розділяю ваші біль і смуток…».
1 січня, Романа зустріли живим коридором на колінах, з квітами та лампадками і супроводили на батьківське подвір'я...
3 січня, Клішковецька громада, рідні та близькі провели в останню дорогу нашого захисника, воїна, прикордонника Романа.
Поховали Воїна Світла на сільському кладовищі в урочищі Діброва в рідному селі Клішківці.
Свої співчуття родині загиблого Героя висловили друзі, побратими, земляки, однокласники, Чернівецька ОВА.
«Горе невимовне. Ми у глибокій жалобі схиляємо голови перед світлою пам’яттю нашого захисника Романа Михайловича Хомандяка. Від імені усієї громади висловлюємо щирі співчуття батькові, матері, братові, усім рідним і близьким. Будьте мужніми! Його повернути назад неможливо. Але нехай ніколи не в’януть квіти на могилі Романа, як символ вічної народної любові і скорботи», – висловила співчуття сільська рада.
Сумує вся освітянська родина Опорного закладу освіти імені Леоніда Каденюка, де навчався Р. Хомандяк:
"Не холод пробирається до самих кісток, а знову проймає усе тіло й душу нестерпний біль утрати. Роман! Ромка! Добрий, щирий, завжди усміхнений та привітний, дружелюбний та відповідальний – таким ти був і залишишся навіки для нас!
Важко знайти слова втіхи для рідних і близьких. Та нехай добрий, світлий спомин про Романа Хомандяка, нашого воїна, стане сильнішим за смерть і назавжди залишиться у серцях рідних, колег, друзів, учнів, бойових побратимів, усіх, хто знав його, любив і шанував. Герої не вмирають! Вони поповнюють ряди небесного війська і вічно живуть у пам’яті людей".
Кримський бандерівець приєднується до слів скорботи рідним та близьким Героя, розділяємо ваш біль та схиляємо голову в глибокій скорботі та молитві🙏...
Просимо підтримати згорьовану родину. Сили вам і витримки, щоб пережити цю непоправну втрату😭💔...
Нехай Господь прийме Героя у свої обійми, втамує біль і заповнить пустку в серцях батьків і рідних….
Світла пам'ять і вічна шана Герою, який віддав життя за Незалежність та територіальну цілісність #воююча України🇺🇦🕯️
