Grand Nomads

22/12/2020

Хто ще не бував в Колорадо? Тут Ви знайдете багато корисного + наш маршрут по штаті з найбільшою кількістю чотиритисячників :)

Що відвідати, якщо ви потрапили до Колорадо, Ліна Тю та Петро Яніцький мають відповідь на це питання для читачів Gorgany Pro.

16/11/2020

Наша перша стаття у журнал Gorgany Pro. Переходьте, там багато цікавого і корисного :)

Національні парки США це не тільки про піші мандрівки, Ліна Тю та Петро Яницький знайомлять читачів з їх особливостями для Gorgany Pro.

05/05/2020

Найвищі дерева в світі!

Ми познайомились із цими дивовижними деревами в Орегоні. Проте найбільший шматок поселення цих дерев знаходиться на побережжі Каліфорнії. Коли в’їжджаєш в ліс, навкруги різко темніє. Небо над головою зникає, бо ховається між густим гіллям. А повітря, що мандрує лісом, просочене сирістю і старовиною. Та це не спроста, адже в цьому лісі мешкають велетні і багато з них жило ще до нашої ери. Вони височенні, широченні і просто заворожуючі. А якщо добре прислухатися, то можна почути, як вони шепочуть старі, забуті легенди. Ці дерева - Giant Redwoods, і ось декілька цікавих фактів про них:
1. Думаю, Ви вже здогадались, що це найвищі дерева у світі. Їхня висота сягає до 92 метрів (приблизно 25-типоверховий будинок). Та найвище з них аж 115,55 метрів! А діаметр часто перевищує довжину автомобіля. Вражає, правда?
2. Оскільки вони такі величезні, їм потрібне сильне коріння. Воно заглиблюється в землю всього на 2-4 метри. То як же ж воно може встояти проти сильного вітру? А так, що коріння розлазиться до 100 метрів в сторони і зплітається з корінням сусідніх дерев, що створює дуже міцну систему. Та от самотнє дерево може не встояти і при маленькому подуві вітру. От би люди так об’єднались, та й щоб так міцно і мирно.
3. Товщина кори Redwood може досягати 30 сантиметрів, і вона збагачена спеціальною речовиною “tannin” (танін), що захищає дерево від вогню, і це дуже добре, оскільки пожеж в Каліфорнії дуже багато.
4. Оскільки дерево так добре захищене від вогню, воно дуже довго живе. Найстарший живий Redwood, який на сьогодні знайдено, має вік 2200 років. Але ці дерева існували ще за часів динозаврів, а людей тоді навіть в планах не було.
5. Коли шишки засіюються на зрубах чи залишках мертвого дерева, вони ростуть в рази швидше, і мають здатність використовувати корінну систему старого дерева. Хіба ж не схоже на людей?
6. Колись давно, це дерево жило в багатьох куточках нашої планети, проте зараз, справжнє поселення можна знайти тільки на південно-західному побережжі США в Redwood National and State Parks.
7. Вони чекають на Вас!
Цих гігантів варто побачити один раз, а враження залишуться на все життя. Передати могутність Редвуда на фотографії - неможливо. Тому довго не баріться, і після карантину вирушайте в мандри! Доречі, на деякі з них у спеціально відведених місцях можна карапкатись як на скелі, тільки не забудьте про безпеку, і прихопіть спорядження для альпінізму.

P.S. Дерева в Україні не мають захисту від пожеж, в них не має вогнетривкої кори, і вони не пристосовані до вогню. Бережіть наші ліси, насолоджуйтесь ними, не завдаючи їм шкоди, і не смітіть. Давайте берегти природу України і цілого світу разом! А коли хтось порушує закон, дзвоніть у поліцію! Тоді я і моя Ліньчик будемо дуже щасливі :)

Робіть репост, щоб Ваші друзі теж дізнались про ці дивовижні дерева, і ставте вподобайку!

25/03/2020

Наш перший серйозний похід. Перші болі в колінах. Тяжелезні рюкзаки. І дві ночі на самому дні Великого Каньйона біля ріки Колорадо.
Відео з наших архівів і перше, яке я коли-небудь монтував, тому не судіть надто строго ;)

https://youtu.be/2J3a7Cnc0F0

Backcountry hiking to the bottom of the Grand Canyon, where animals are not scared of people. December 2017

25/03/2020

Велика мудрість Великого Каньйону

Чи бувало в Вас колись, що ви відчували себе свояком в оточенні незнайомців? Що ви тоді відчували? Напевно якесь невимовне захоплення, командну силу і цілісність. А тепер уявіть, що ці чужаки - це звірі. Та не прості звірі, яких ви часто бачили в зоопарку, чи сусідський собака ‘'Боб’', який є чи ненайкращим другом для кожного перехожого. Ні, я маю на увазі тих нескорених звірів, які мандрують світом і не знають, що таке 4 стіни. Я кажу про тих, які завжди так далеко від нас і ми їх так боїмось, бо вони ‘’дикі’'.
Отже історія про те, як одного разу я з друзями натрапили на справжніх диких звірів в поході до найглибшої точки Великого Каньйону (річки Колорадо). Та все по порядку.

Отже як і все в нашому житті, це почалось з запитання.
- А як виглядає каньйон зимою?
- А там буває сніг?
- Напевно там вже не буде змій!
- Тоді з наметами, так?
- Oh Yeah, поїхали!

Ніколи не знаєш, куди тебе занесе життя, а якщо ще й відкрутити з плечей голову, то тоді точно станеш тим, кого називають мандрівник. В цьому світі головне вміти боротись за своє, бо життя не дуже й цікавиться твоїми мріями. Та якщо ти міцно вперся ногами і приготувався йти вперед, то ти все ж вибореш шанс пожити. Тоді тебе вже не зупинити. Так я і поїхав мандрувати по Арізоні, і допоміг мені в тому дуже хороший, а головне у правильному напрямку копняк.
Разом з собою я захопив свою чарівну Chu Hoai Linh, філософа Taras Vovchuk і майстра гри в показуху Ivan Miso. В нас був чіткий і строгий маршрут. Напевно непохитнішим міг би бути хіба статут чи конституція, але я виріс в країні, де від таких книжечок можна вміло ухилятись, а от від нашого плану - ніяк.
Так як канйон Великий, то і на нього ми виділили найбільше часу. Щоб відчути його велич, непохитність та гордість.
Якогось ранку ми четверо і ще, не менші за нас, 4 тяжелезні рюкзаки покрокували до досі незвіданих земель. Відчуваючи себе юними Васко Да Гамами, неначе ті першовідкривачі земель, дивлячись у дику далечінь, ми всі стали через 200 метрів страшно вимучені тими тягарями на плечах. Люди, котрі проходили повз нас, вітали нас із завершенням походу, гадаючи, що ми в таку ранню годину вже були на фінішній прямій до виходу з каньйону. Та наш шлях йшов вниз. Де ховаються легенди мільйонів років, і де ще досі вільно бігають індіанці!
Тим не менш, з великими муками і довжелезними перекурами кожних 500 метрів, ми котились в сторону кемпінгу біля ріки Колорадо. Незважаючи на те, що ми не крокували дорогою, а повзли нею, ми все ж не могли намилуватись тією могутністю природи. Ніхто з нас не міг повірити, що одна ріка може зробити цей шедевр, витвір мистецтва, на який з’їжджаються мільйони людей, щоб відчути, як перехоплює подих і по шкірі проходить паморозь від побаченого. Саме пройшовши каньйоном, ви дійсно знайомитесь з ним. Ви бачите його приховані місця, якими він ділиться тільки з одиницями, він розказує вам давні таємниці, показує кожен шар, який вибудував могутні незламні мури. Крокуючи стежкою, Ви побачите, як змінюються види рослин, наскільки каньйон заселений і які маленькі люди, що стоять на окраїнах каньйону, спостерігаючи за безоднею глибин.
Добравшись до Bright Angel Campground, ми одразу розклали намети, приготували вечерю і розслаблено сиділи за столиком. Ми спостерігали за новоприбулими Великими людьми. Чому Великими - а тому, що тільки дійсно сильні духом і тілом можуть погодитись на такий похід. Ми милувались ними і часто захоплювались людьми похилого віку, які впевненим кроком прямували у невідомість. І тут, нізвідки з’явилось стадо зі 7 оленів. Олені в Великому Канйоні досить відрізняються від звичайних, яких ми часто бачили. Вони трошки нижчі ростом, набагато худіші і зовсім не боязкі. Вони проходили настільки близько біля нас, що навіть люди в супермаркеті тримаються дальше один від одного. Незважаючи на наші рухи, звуки і вилуплені очі, вони собі продовжували просто проходити далі. Так, ніби нас взагалі не існувало. І тут мені спало на думку їх налякати. Я різко, неначе витягував шаблю зі свого паса, простягнув руку догори і вгадайте, що сталось. Абсолютно нічогісінько. Вони як і жували пересохшу, через суворо жаркий клімат, траву, так і продовжували її жувати. Тоді, я був ‘'диким звіром’'. Я був тим, кого треба було боятись. Та вони навіть не уявляли, що людина може нести якусь небезпеку. Вони відчували тільки довіру. Дякуючи шаленій праці і турботі рейнджерів парку Grand Canyon звірі більше не відчувають страху при появі людей. Вони сприймають їх як своїх. Як невід’ємну частину їх життя.

Цей момент став моїм найяскравішим враженням за цілу поїздку. Я відчув себе тоді свояком серед чужих. Вони прийняли мене, хоч я їм погрожував. Вони довіряли мені і не відчували навіть найменшої небезпеки. Відтоді вони мені теж не чужі. Вони - це моє стадо. Я вважаю, що люди і звірі рівні, і ніхто не має права ображати ні тих, ні інших. І я бажаю, щоб у Всьому світі тварини і, головне, люди довіряли один одному, як мої нові друзі у Великому канйоні довірились мені.

P.S. Це був наш перший великий похід. Перший mind changing досвід. І перше відео яке ми зробили, тому не судіть надто строго :) https://youtu.be/2J3a7Cnc0F0

Grand Canyon National Park

Фото: Chu Hoai Linh
Автор оповідання: Петро Подорожник

06/02/2020

Дикість - це вибір?

Коли розмова заходить про племена, то люди всі в один тон кажуть: дизентерія, відлюдки, людожери, відсталі, нецивілізовані. Я думав аналогічно.
Допоки не спробував жити як вони. Основна ціль - бути в гармонії з природою, відчувати її так, як відчуваєте дружбу чи голод. Брати від неї дари, які вона Вам дає. І бути мирним із самим собою і цілим світом.
Скажу Вам так - це незабутні відчуття, і вони повністю вас перезавантажують. Тому не робіть цього, якщо боїтесь проснутись іншою людиною.
Чому дикі люди досі існують? Можливо, це їхній вибір? Можливо, вони побачили, до чого веде цивілізація, і свідомо від неї відказались?
Насправді, туземці є розумними, і вони знають про ВСЕ, що їх оточує. Дослідники вже давно зауважили, що племена Амазонки є далеко попереду в медицині, ніж наразі є ми. А такий сильний зв'язок між людьми наврядче можна знайти у великому місті. Просто в нашому світі є дві великі перепони, це соціум і гроші. І через те, що ми все життя намагаємось балансувати між цими двома ілюзіями, ми не звертаємо увагу на інші важливі речі. Саме тому ми думаємо, як більше заробити, а не винайти ліки, які швидко виліковують. Саме тому ми переживаємо, що про нас скажуть інші, і не здійснюємо свої мрії.
Можливо звірі теж обрали бути дикими? Для чого обмінювати волю на видумані речі? Для чого відказуватись від справжнього дому, щоб все життя будувати чужий? Наш світ, світ “цивілізованих”, вчить боятись диких ведмедів. Вони страшні, злі і зжеруть тебе! Та якщо Ви хоч раз побуваєте на Алясці, де ведмедів більше, ніж людей, то помітите, що в кожного з них є свій характер. Вони люблять бавитись, плавати, дуріти. В кожного з них своя тактика мисливства. Один ловить рибу, яка вистрибує, другий доїдає рештки за іншими, а третій кожен раз пірнає з відкритим ротом. І їсти вони Вас не збираються, просто варто поважати їхній простір. Вони справжні, і це їхній шлях виживання. А якщо Ви все ж вважаєте, що ведмеді злі, то поїдьте на найближчу ферму і тихенько прошепотіть корові на вушко, що Ви “добрий”! Подивитесь, що вона Вам на те скаже. Гадаю, зробить міну!
Я люблю звірів за те, що вони справжні, з ними безпечно і вони не женуться за уявним благом. Люблю людей, які мали силу відказатись від нинішнього світу. Людей, які більш за все цінують новий день. Які гордяться бути дикими. І які не цураються свого справжнього дому.

Автор: Петро Подорожник
Фото: Chu Hoai Linh

07/01/2020

Кожного року 7 січня у США тисячі українців сидять біля моніторів своїх комп’ютерів. Через включений Skype коляда долинає в найвіддаленіші куточки. Сльози і сум переповнюють серця людей. Адже їхнє серце цього дня знаходиться в Україні! У великому колі сім’ї, де не вистачає одного або декількох людей. Хочу сказати, що це дуже тяжко. І з кожним роком ми все більше і більше забуваємо про то тепло, яке йде від цього свята. Яке об`єднує мільйони людей.
Рівно рік тому ми теж були в екрані монітору. Разом колядували, смакували і сміялися. Та цей рік особливий. Ми знову разом! І обійми і сльози справжні! Повертайтесь додому, друзі, на вас тут чекають!
Христос Народився!

05/01/2020

Ми гадали, що бачили все!

Я і Ліньчик дійшли до такого моменту, що нас вже тяжко здивувати. Пересічний водоспад чи гора вже не зможуть нас так сильно вразити. Взагалі, це дуже круте відчуття. Ніби ти з природою на ти. Сприймаєш її як невід'ємну частину свого життя. Та Аляска перевернула все з ніг на голову. І розуміння WILD тепер зовсім на іншому рівні.
Я просто не знаю, як вам описати Аляску. Це місце звірів, тому людськими словами це не передати. Природа неймовірна, якщо в неї не лізти. Вона справжня, сира, чиста і дійсно дика.
Дуже легко йти по трейлу. Він тебе сам веде. Через каньйони, попри річки, оминаючи непрохідні місця аж до самого кінця. Та в Алясці все не так. Все починається з того, що ти озираєшся навкруги. Розкладаєш карту, прикладаєш до неї компас і йдеш у своєму напрямку. Туди, де ще ніхто не ступав. До власної цілі. Тобі часто прийдеться боротись з місцевими кущами, які будуть роздирати твій одяг і гальмувати тебе всією свою міццю. Доведеться опинитись по кісточки в болоті, а потім вимити своє взуття переходячи річку. Може й статись так, що ведмідь захоче позаважити, і тобі прийдеться змінити напрямок. Та це не страшно. Адже в цьому і є вся Аляска. Блукати, де завгодно, щоб знайти себе. Відійти від дороги всього на декілька кроків і забути, як звучить цивілізація. Думати про те, що забажаєш. Тут твій крок ніхто не засудить, тому прямуй туди, куди підказує серце. Просто живи. Будь WILD!

Давайте всі разом подякуємо Ліньчику за просто неймовірні фото! ;)
Denali National Park and Preserve

31/12/2019

Ми котимось вниз!
Мабуть кожна доросла людина у своєму житті знає, що наше життя виглядає, як піраміда. Вона складається з багатьох важливих чиннників і має дуже багато різних граней. До прикладу піраміда Маслоу, яка показує нам найважливіші аспекти нашого життя, по рівнях їх зростання. Та я задався питанням. Чи справді ми підіймаємось вгору? Можливо, ми навпаки падаємо вниз по піраміді? Мабуть, кожен не задумуючись скаже, що успіх - це догори. Це коли тяжко, але ти виборюєш. Коли ти йдеш в небеса, а всі залишаються позаду. Коли в тебе все, а в інших нічого. Та чи справді ми боремось за успіх? Можливо це весь світ навпаки намагається нас відвернути від ще більшого падіння? Захищає нас, немов свою дитину, кажучи: “Залишайся тут! Ти і так вже щасливий, просто сам цього не знаєш.”

На мою думку, ми всі народжуємось на вершині піраміди. Ця піраміда чиста, пуста і легка, як теплий вітерець, який лагідно лоскочить нам шкіру. Ми з самого вершечку, вільні. Та як і кожного року, наступає сезон дощів. Хмари згущуються, блискає, гримить, а вітер ламає гілля. Рясний дощ змиває все на своєму шляху, і все, що було колись зверху, поволі котиться у прірву. Так і в нашому житті. Коли бачення поступово розповсюджується між людьми, то воно починає набирати вагу. Чим більш загальне бачення, тим тяжче витримати його тиску на наші плечі. Над нашими головами (хоча мабуть у наших головах) постійно вирують густі хмари соціального блага, поглядів, реклам, виховання і порад успішних, нібито щасливих людей. Все звелось у безперервний ураган, який засмоктує в себе мільйони і не дає змоги вирватись нікому. Хіба час від часу викидає вже знерухомлених істот, які тепер назавжди закарбовані у “СВОЄМУ” баченні світу.
В результаті люди ціле своє життя будують гору зі всіх своїх емоцій, речей, грошей поглядів. І стараються підняти її і тягнути, де тільки можуть. Та от, нажаль, ми не мурашки, які можуть переносити значно більше, ніж вони самі. Ми люди. І ми маємо бути вільні!

Мабуть тому, коли люди здіймаються в гори, то їм перехоплює подих. Вони розкривають широко очі і ніби вперше бачать. Дехто може навіть заплакати від побаченого. Мабуть, вони нарешті повернулись туди, звідки почали. Зрозуміли хоч на долю секунди, що саме зараз їм нічого більше не потрібно. Вони вже володіють всім. Вони мають НІЧОГО, а це ВСЕ.

Фото: Chu Hoai Linh
Kesugi Ridge Trail Denali National Park and Preserve

19/12/2019

Привіт, товариство! Чим Вас сьогодні потішив святий Миколай? Хоч хтось отримав різку?
Єдине, що Миколайко ну ніяк не міг подарувати нам за бугром, - це родинне тепло. Відчуття, що ти в своїй тарілці. Ти з тими, хто тебе безмежно любить і оберігає. Цього ну ніяк не відчуєш, будучи іммігрантом. І тяжко наважитись проміняти гроші і якість життя на емоції. Проте я скажу Вам так. Ми з Ліньчиком вже 2 роки так живемо. Збуваємо свої мрії. Насолоджуємось життям і робимо все, наперекір системі. І емоції на нашу думку найсильніший дар, який потрібно розвивати і цінувати. Керуючись емоціями, ти здатний на все! Так і ми покинули штати в пошуках нових пригод і сімейного тепла! Дякуємо Миколайку за справжню радість, щирість і любов, які подарували нам близькі.
Ось чому ми насправді повернулись додому, для пошуків Миколайка!
Твій дім знаходиться там, де за тобою сумують.

P.S. Нажаль, тут не помістились фото з багатьма людьми, але, друзі, ми Вас любимо і дякуємо, що Ви поруч!

13/12/2019

Місце де приземляються ангели!

Тяжкий тупіт ніг чотирьох людей вже другу годину відбивався від вертикальних стін Зіону. Поволі сила кроків зменшувалась, а стогін і важке дихання набирали обертів. Юні шукачі пригод сьогодні взяли для себе нову вершину! Місце, на яке приземляються самі ангели, сьогодні мало бути покорене! Хоть і тяжкими, мученими кроками, та все ж, ми йшли вперед.
- Лінь, а ти впевнена, що ти ще хочеш туди вийти? - запитався Тарас
- Та я вже й сама не знаю!
- Я думав ми їдемо відпочивати! - іронічно викрикнув Іван
Ми всі розсміялись і вирішили хоч трішки передихнути. Присіли і повитягували все, що мали в рюкзаках, щоб перекусити. Ділячись дольками апельсинів згадували, як ще декілька днів тому ми спускались до самого дна великого каньйону. Він вичавив з нас всі соки і дерев’яні ноги досі давалися чути. Та бажання Лінь керувало цим походом, і хоч як би тяжко не було, мрія мала бути здійсненою. Просидівши хвилин десять ми продовжили шкандибати вгору.
Круті, стрімкі серпантини один за одним закручували нам голову. Не було видно і кінця краю.
- Іще один? я думав, що цей останній, а там ще п’ять вилізло!
- Заспокійся Петре, і тішся, що не на роботі! - підтримав мене Тарас
Йой Ви би знали, як тяжко ми стогнали на тих серпантинах, та тільки Лінь знала, що серпантини - це ще не кінець! Пройшла мабуть година, і всі надії що ще залишилось зовсім трішки, розвіялись немов вранішній туман. Табличка вже на самому вершечку гори показувала, що потрібно пройти ще 1,3 км.
Тьфу, та що там якийсь кілометр, раз плюнути! Тюхтяї якісь! Та це не так просто, як до Марічки в сусіднє село! Це було більше кілометра, страх якої небезпечної стежки, яка пролягала на тонесенькому перпендикулярному ребрі червоної скали. Вся стежка була оздоблена ланцюгом-поручнем, на всякий випадок, бо падати вниз прийшлось би метрів зо 300.
- Я нікуди не йду! - розхвилювався я, а сльози так і градом пішли. До мене підійшла Лінь, посміхнулась і каже:
- Ха-ха! Дівчинка! Жалітимеш, якщо не підеш! Ходім!
- Лінь, я знаю, що я піду, але я не можу в це повірити!
Видихнувши кілька разів ми всеж наважились продовжити.
Відтоді страх вже не панував нами, він залишився позаду і хіба час від часу від нього долинали звуки в свідомість. Найчастіше Івана і мою свідомість ;)
Тримаючи міцно ланцюг і роблячи кожний крок впевненим ми прямували до кінця. Під ногами можна було розгледіти малесенькі автомобілі, які проїжджали знизу. Сонце освітлювало все навкруги, і ми були жалюгідно маленькі. Стежка неначе бурхливий струмок тягнулась поміж двох обривів. То звужуючись набирала оборотів, то обвалювалась і скидала нас всіх у прірву, то знову помалу розтікалась даючи нам трішки перепочити.Ми дружньо допомогали один одному карапкатись по скалі. І мабуть, аж після двох годин тяжких випробувань ми добрались до кінця. Край гори, від якого вже нікуди тікати.
Все навколо закрутилось і ми стояли одні. А в нас підногами цілий Zion. Всього за декілька кроків від нас могуча стіна провалювалась на сотні метрів у прірву. На самому дні розтеклася долина, на якій паслися дикі олені. Яскраво-гарячі червоні стіни каньйону закутались в зелені пустельні кущі. В повітрі літали спогади індіанців, які колись називали це місце домом.
Все ще дитячими очима ми ловили кожну мить. Були неначе ті ангели, які розімнявши крила зринають в небеса. Яких не зупиниш! Яким просто потрібна свобода! Горизонт поволі змінював свій колір, а годинник казав нам, що пора вирушати назад. Та хоч і мить пройшла, та щось залишилось всередині нас. Щось, що ми зрозуміли саме там, в кінцевій зупинці вояжу. Так вже повелось, що цінність має тільки результат. І всі прагнуть бачити тільки його. Швидкі гроші, кохання, задоволення чи влада. І тільки одиниці вміють чекати і старатись.
В поході ти розумієш вартість часу, ти його ніби відчуваєш. Кожен твій крок важливий, адже він тебе веде все ближче до цілі. Ти спотикаєшся, встаєш, зашнуровуєш взуття і йдеш далі. Озираєшся назад і бачиш наскільки ти сильний, і як далеко ти попереду. Випробування і пригоди приносять тобі задоволення. Часом буває, що ти розвертаєшся і йдеш назад. Та ти всеодно повернешся! Вже сильнішим, з легким рюкзаком і компасом в кишені. І цього разу тебе не зупинити. І вже на самій вершині, ти розумієш наскільки цінні зусилля, час і віра, які привели тебе туди. В місце, про яке інші тільки мріють.
Кожен з нас до сьогодні вважає Angel’s Landing одним з найнебезпечніших походів в житті. І в кожному з нас понині горить маленький вогник, який подарувала нам здійснена мрія Лінь.

Zion National Park

08/12/2019

Racetrack Playa- WALKING DEAD!

Секрет, який старались розкрити ще з 1940 року, нарешті розкрито! Чи може ні? Хтозна, але багато людей все ще вірять, що на такій мертвій землі тільки камені справді живі!
Від маленького камінця, який вміститься у вас у долоні, до величезного валуна вагою в 300кг. Всі кудись направляються. Кожен з них має свою траєкторію, свій характер і слід, який він залишає по собі на довгі роки.

Та що ж таке Racetrack Playa?
Racetrack Playa, Death Valley National Park - це насправді дно великого, сухого озера. Воно дуже плоске. Різниця в висоті між двома краями є всього 4см. Поверхня плато повністю вкрита болотом, яке формує гексагони. Коли поверхня суха, вона є дуже твердою і по ній ви без проблем можете йти і шукати живі камені (проте рухати їх не можна!). Та коли земля волога (це буває досить рідко), плато перетворюється в басейн слизького болота.
Та все ж найцікавішим є не поверхня, а саме камені, які дрейфують собі в довільних напрямках по поверхні озера. Яким чином це відбувається? Що ними керує? Чи вони можливо справді живі?
Цими питаннями задавалась не одна сотня науковців і містеорологів . Десятки років це залишалось в таємниці, і ось в 2014 році все ніби стало зрозумілим. Дякуючи техніці і можливостям сучасної науки було виявлено, що в ті рідкісні дні, коли в Долині Смерті падає дощ, вода наповнює суху поверхню озера. В холодні ночі пустелі вода може замерзнути, огортаючи льодом камені. Коли настає знову плюсова температура, лід потрохи починає танути, і розбивається. І тоді навіть слабкий вітерець може з легкістю штовхати камені по слизькій поверхні плато, залишаючи за собою слід. Відповідно камені всього за один день можуть пересунутись на пару сотень метрів. Та таке співпадіння подій буває тільки раз на декілька років.

Як добратись?
Туди ви не можете заскочити просто по дорозі! Це має бути добре спланована поїздка, адже дорога туди і назад займе вам цілий день, і це, якщо ви вже знаходитесь в парку! Щоб добратися до Racetrack, вам обов’язково потрібно мати авто 4х4 з високим кліренсом. Шини потрібно мати посилені, які витримують їзду по гострих поверхнях. Обов’язково потрібно бути підготовленим і мати декілька запасних коліс та набір інструментів. Вам варто пам’ятати, що якщо ви їдете туди, то ви залишаєтесь один на один з собою. Бутьте готові, що можливо прийдеться пробути там не одну ніч. Мобільного зв’язку там немає, і чекати на допомогу прийдеться довго. Тому потрібно мати з собою велику кількість прісної води і про запас каністру палива. Через віддаленість цього місця евакуатор може коштувати вам 1000$.
Якщо в вас немає такого автомобіля, то вам варто звернутись до Farabee's Jeep Rentals. Вони, і тільки вони, орендують автомобіль для такої тяжкої дороги. Інші компанії відмовлять вам в оренді або оштрафують вас за використання їхнього автомобіля на цій дорозі. Вартість оренди за 24 години 250$ за двомісний джип і 400$ за чотиримісний. Обов’язкова умова - водій має бути не молодшим 25 років.
Пам’ятайте, їхати можна тільки по дорозі! Земля в пустелі дуже чутлива. Сліди від машин чи людей можуть зруйнувати верхній родючий шар і залишити сліди на довгі роки! Будьте відповідальні і дайте можливість майбутньому поколінню насолодитись містикою цього місця!

Коли ми відвідували Death Valley National Park, мені було 23, а Лінь 21. Тому, нажаль, ми не мали змогу відвідати Racetrack. Та ми з відкритими ротами слухали всі історії рейнджерів про це місце. Фото каменів не наші, credits to Urip Dunker і Andrey Grinkevich on Unsplash!
Досить дивне відчуття, коли чуєш, що в Долині Смерті камені самі пересуваються. Так, наче все на світі померло, і камені нарешті отримали довгоочікувану свободу.
Цим ми закінчуємо наші розповіді про Долину Смерті! Неймовірний парк, який кишить містикою і чудами природи! Десь там, серед сухих солених полів, тихо зачаївшись за каменем, на вас чекає Смерть!

Про який наступний парк ви б хотіли почути від нас? Залишайте коментарі і ставте вподобайку!

01/12/2019

Тук-тук, це Смерть

Одне з найсуворіших місць на Землі. Температура, яка зашкалює і помалу вичавлює з вас всі соки. А в ночі обморозить вас аж до кісток. Дощу випадає хіба, що 5 сантиметрів на рік. А джерела насичені сіллю. Тутешні землі ще досі тримають на собі будиночки відчайдухів, які гадали, що знайдуть щастя на цих землях під час золотої лихоманки.Такі містечка називають Ghost Town і в них залишились хіба спогади від людей.
Та хоч людям і непереливки від такої природи, звірі собі можуть дати тут раду.
Тяжко повірити, але більше тисячі різних тварин і рослин проживають на цих теренах. Але, як же ж вони можуть виживати в таких суворих умовах? Як пристосуватись до нійбільш мертвого місця на Землі?
Еволюція!
Наші брати менші дуже добре адаптовуються до різних умов, тому це теж їм не склало великого челенджу. Все насправді не так вже й складно.
Що найголовніше для життя? Правильно, вода! А якщо її зовсім мало, то необхідно просто менше її вживати :) Так, тутешні щурі вміють витягувати всю вологу з рослин і злаків, які вони споживають, а їхні фекалії виходять абсолютно сухими. Вівці bighorn sheep можуть обходитись без води декілька днів, при тому втратити третину ваги свого тіла. Але, як тільки знайдеться вода, то вони можуть поглинути з десяток літрів прісної води за раз.
Також в парку проживають койоти, зайці, гримучі змії, скорпіони, ціла купа різних ящірок, птахів і навіть риб. Так-так, тут проживає декілька видів крихітних риб. І їм досить тяжко приходиться виживати. Насправді, вони живуть в термальних джерелах. Висока температура води, від якої ніде не втечеш, і вміст солі, який перевищує в 2-3 рази концентрацію морської води. Взимку рибки навіть замулюються в болото через нестачу води і лягають у сплячку. Ось, як їм приходиться жити.
Є ще один смертоносний фактор Долини Смерті. Висока температура. Та тут теж все досить просто. Більшість тварин живе вночі. Тоді пісок остигає, а місяць холодно освітлює землю. Саме тоді і настає Життя в Долині Смерті! Життя, яке бореться за своє місце під сонцем.
Якщо вам дуже пощастить і ви приїдете після рясних опадів, то долина привітає вас цілими ланами диких квітів, і деякі з них ви не знайдете більше ніде у світі.
Насправді, досить тяжко побачити диких звірів в Долині Смерті. Ми бачили тільки койота, маленьких боязких ящірок і все! Не дуже схоже на решту Америки, де життя буяє!
Нас дуже надихає, як природа адаптовується до різних умов, і ми пишаємось цим світом, світом без скиглення і виправдовування. Суворий і дивовижний, справжній світ! А що думаєте про це ви? І чи наважились би завітати у Долину?

30/11/2019

Так жарко ще ніде не було!

Мабуть, кожен з вас чув щось про Долину Смерті. Як мінімум на уроці географії. Це національний парк, який розташований в Каліфорнії, США. І сьогодні ми би хотіли вам розповісти про декілька цікавих фактів цього надзвичайного місця!

1. В липні 1913 в Долині Смерті було зафіксовано найвищу температуру на нашій планеті. 134 Фаренгейт або 56,7 градусів Цельсія. Навіть кондиціонер в машині там не допоможе.
2. Крім високої температури, це ще й одне з найсухіших місць у США. Одного року тут не випало навіть жодної краплі дощу.
3. На території Долини, а саме в Badwater Basin зафіксовано найнижчу точку материка Північна Америка. Висота цієї пустелі 85,5 метрів нижче рівня моря. А сам басейн повністю вкритий соляними кристалами.
4. Найбільший парк в так званих Lower 48 states є Долина Смерті. Щоб проїхати від краю до краю, вам займе не одну годину. Ну а в порівнянні із Закарпатською областю Долина Смерті є більшою на 1000 кв.км.
5. Найкращий місяць для візиту Долини є лютий. 20-22 градуси Цельсія середня температура, а опадів буде не більше 1,5 сантиметри за місяць. А в літку готуйтесь добре попотіти, а людям з хворим серцем взагалі не рекомендовано в’їжджати в парк.
Як думаєте, як тварини виживають в таких суворих умовах, якщо прісної води майже нема? Хто називає Долину Смерті своїм домом? Можливо, це зовсім незаселена пустеля? Про це і буде наша наступна публікація, тому до зустрічі.
А також читайте оповідання Таємниця Долини Смерті, яка знаходиться чуть-чуть нижче.